| | | | Шкільна освіта в Україні: з приводу повернення до десятирічної школи |
| Численні реформи української шкільної освіти - введення 12-ти бальної системи оцінювання, перехід до 12-ти річної шкільної програми, пропозиції повернутися до десятирічки, введення зовнішнього незалежного тестування хвилюють суспільство. Юрій Луковенко - аналітик, дослідник, консультант з управління освітніми та суспільними процесами - пропонує альтернативний погляд на сучасні дебати про середню школу. Учасник багатьох міжнародних освітніх проектів, Юрій Луковенко є автором ідеї створення народної освіти та народної школи в місті Миколаєві.
Сьогодні з'являються публікації "експертів від освіти", які критикують 12-ти річну школу і тестування і виступають за повернення до 10 років навчання у школі.
Справа в тому, що збільшення або скорочення терміну навчання - лише частина якогось більшого плану і ці заходи не можуть трактуватися самі по собі як "добрі" або як "погані". Як і 12-ти бальна система оцінювання та інші псевдо-інновації або їх відміна - це просто "фальшиві мішені", які мають на меті приховати основну проблему, яка полягає в тому, що форми і методи середньої освіти безнадійно деградують. Для приховування від суспільства цієї реальної проблеми потрібні постійні адміністративні зусилля і ті, хто, можливо, й щиро, але не глибоко критикують старе, вітають "нові рішення".
Можна привести безліч аргументів за і проти 12-ти річної освіти, але справа не в цьому. Є більш нагальні проблеми - наприклад, чи збирається школа інтегрувати дітей, які не встигають за програмою, або, навпаки, переможе тенденція сепарації дітей менш обдарованих та дітей з особливими потребами. Політика інтеграції і протилежна їй тенденція можуть здійснюватися як в 10-ти річній, так і в 12-ти річній школі. Але не це обговорюють з суспільством, а знову - лише другорядні поверхневі заходи.
Повернення до десятирічної школи - це чергова провокація, і її ініціаторам немає справи до справжніх проблем освіти - політики шукають шляхів скорочення бюджетних витрат на середню школу та прагнуть дискредитувати попередню команду Міністерства. Отже, ця відміна не є справжнім "нововведенням", як не було інновацією проголошення переходу до 12-ти річної освіти.
Важливою розмовою по суті справи могло б стати громадське обговорення стратегічних орієнтирів "нової програми", що передбачає навчання у школі протягом 12-ти років. Суспільству потрібна фундаментальна ревізія "державного стандарту" освіти у школі і відповідь на питання - на яких засадах, яким чином і що саме цей стандарт забезпечує чи регулює? Але ці питання змусили б зачепити "священних корів" державного регулювання освіти, зокрема, класно-предметної педагогіки готових відповідей.
Якщо хтось почав ретельно досліджувати цей напрямок, то одразу б з'ясувалося, що наші державні інститути, які визначають методи і зміст освіти, давно залишилися поза реальними процесами розвитку нашого суспільства і поза проблемами шкільної справи у світі. Не тому, що вони не знають світового досвіду (хоча і ця причина теж має місце), а тому, що регулювання державного стандарту здійснюється централізовано. План широкого громадського обговорення програм середньої школи провалився.
Міністерство освіти в нашій країні виконує дві несумісні функції - визначає політику в галузі освіти та надає освітні послуги. Треба від чогось відмовитися - або передати стратегічні функції громадським професійним органам та контролювати виконання бюджету, або бути великою корпорацією і надавати освітні послуги, але робити це вже не монопольно, а поруч з іншими агентами, які мають рівний статус "народних", "приватних" тощо. Тоді виникає багато питань: хто визначає політику, хто контролює фінанси? Тоді стане очевидним - державний стандарт перетворюється на "п'яте колесо", він просто зайвий. Його функція сьогодні єдина - забезпечити привілеї державних структур при наданні освітніх послуг перед іншими учасниками процесу. І використовувати для цього нерозвинену "громадську думку".
Адміністративна упередженість і державні перевірки хоча завуальовані "під демократію", але все таки є прямим відстоюванням корпоративних інтересів. В результаті відсутності справедливого середовища, наукові інститути, що покликані "розвивати освіту" в цій країні, перебувають в стані глибокого сну. Вони проспали всі основні фази розвитку методів і підходів до управління освітою та осучаснення її змісту. Комфортно відчувати себе поза зоною "неприємних питань", які повсякчас ставлять перед національними освітніми системами експерти і реформаторські педагогіки.
Причину суттєвого відставання слід шукати саме в цьому монопольному існуванні державної освіти як постачальника освітніх послуг і судді у визначенні її змісту. А початок деградації стався ще в 20-х роках минулого століття, коли у більшовицькій державі було заборонено проведення незалежних досліджень на взірець О'Ніла, Фрере, Д'юї, Штайнера тощо. В радянській школі не було місця гуманістичним психологічним теоріям Виготського и Піаже, які вважали основним процесом у школі передачу норм людської культури з урахуванням вікових та інших особливостей індивідуума. Натомість, у радянській школі взірця Луначарського і Крупської почалось насадження соціальних форм поведінки. Ці зміни, спричинені "революційною необхідністю класової боротьби пролетаріату з іншими ворожими класами", надовго викинули вітчизняну педагогіку з історичного процесу розвитку.
Відтоді в наших школах і відбувається боротьба проти культури - виросло покоління людей, яким байдуже, яким "знанням" їхніх дітей годують у школі - "головне, щоб диплом був державним". Школа отримала функцію соціальної адаптації, а не інституту розвитку людини. В обмін на державний диплом дитина з перших класів втрачає здоров'я, а юнаки і дівчата виходять у життя без світоглядних орієнтирів і цінностей. З радянських часів і донині у наших школах передається не культура, а норми пристосування до суспільства і "навички виживання" у ньому. Все одно у якому - спочатку у соціалістичному, потім у капіталістичному, тепер - у споживацькому. Таке суспільне завдання ставлять перед собою (хотілося б вірити, несвідомо) і освітянські наукові заклади. Бо вони теж "виживають" і пристосовуються до політичної необхідності та економічної кон'юнктури. І справа не в матеріальних чинниках, а в засадах управління.
Тому зрозуміло, що нескінченні розмови про постійне "покращення" та реформування освіти - теж данина пристосуванню до "політичних реалій". А насправді протягом всіх років незалежності ми маємо нав'язування суспільству мертвих форм вчорашніх знань. Головний ефект - росте кількість "зайвих людей", які перетворюються на "матеріал" для політичних маніпуляцій, криміналу та соціальних хвороб.
Під час перебудови за радянських часів проводились дослідження, в яких було виявлено, що радянські школярі у порівнянні з однолітками з Заходу не вміють мислити і діяти самостійно, більш залежні у судженнях, хоча демонструють водночас якісніші знання з точних наук. Школи готували позбавлених волі "громадян великої держави". Сьогодні по суті нічого практично не змінилося. Тільки замість "великої і могутньої" наразі маємо "те, що маємо".
Разом з тим, за радянських часів, через "стабільну стагнацію" всередині самої системі освіти, були місця, де людина могла знайти іншу людину, або колектив мислячих людей і отримати освіту неформально, не завдяки, а всупереч системі. Через постійні позірні реформи і псевдо-новації в сучасній освіті це робити стає все важче, навіть незважаючи на розвиток технологій і засобів телекомунікації. Якщо в економіці та політичному житті, за рахунок відкритості зовнішньому світу, постійно відбуваються карколомні зміни, то освіта залишається місцем, де напрямок руху визначають залишки гірших рис радянської системи.
Сьогоднішня ситуація має переваги в тому, що ми маємо можливість не ховатися у себе на кухні, а вголос обговорювати справжні, а не позірні, проблеми. Ми маємо можливість ставити перед собою справжні задачі освіти для людей, для суспільства, та оцінювати той зміст, який насправді транслюється сьогодні у школі. Не проголошений навчальний план, де містяться позитивні наміри і добрі побажання, а той скритий за цими словами зміст, який насправді передається у школі кожного дня, рік за роком.
Таким чином, на мою думку головна проблема полягає в тому, що осердя української освіти залишилося радянським у гіршому сенсі цього слова. Освіта успадкувала радянську антикультуру, дух пристосування, антигуманний і антинародний за своєю суттю.
Прихований навчальний план (hidden curriculum, таке словосполучення зустрічається в аналізі освітньої політики на Заході) - нашої школи є нічим іншим, як "обробкою людського матеріалу формами пристосування до споживацького суспільства за допомогою педагогічної технології готових відповідей", яка позбавляє людину можливості самостійно мислити і творити соціальну реальність. Зрозуміло, що таких інструкцій ви не знайдете в підручниках та методичних посібниках: потрібне аналітичне мислення, щоб побачити цей "прихований навчальний план". А здатність до мислення у нас цілеспрямовано знищують, коли привчають вірити тому, що написано на папері і тим паче має гриф "затверджено державою".
Цього аналітичного мислення немає в науково-дослідних інститутах, покликаних розвивати освіту. Вони могли б отримати його в конкурентній боротьбі з іншими освітніми системами в країні, але монополія держави на освіту не дає їм цього шансу.
Не має цього аналітичного мислення і в "дуже зацікавлених учасників процесу" - таких, наприклад, як експерти Андрій Окара і Олександр Коврига. Перший нещодавно накинувся на 12-ти річну школу, другий, трохи раніше - вирішив не залишити каміння на камінні від зовнішнього тестування. Ці експерти зацікавлені в тому, аби їх помітили ті, хто тримає владу, або бореться за неї, використовуючи "багатостраждальну" освіту як своєрідний "перехідний прапор" у боротьбі і не збираються щось змінювати.
Подовжувати та скорочувати тривалість освіти, вводити та відміняти зовнішнє тестування, 12-ти бальну систему і таке інше - це ігри політиків. Підливати масло у вогонь, обговорюючи ці теми - це гра на їхній стороні, за їхніми правилами. Це співучасть у змові політиків і влади проти людей, проти свого народу - бо веде до припинення трансляції культури в нашому суспільстві, до процесів руйнації людських якостей і поваги до шляхетності, до знищення історичної пам'яті народу. При тому, що всі слова у державних стандартах і підручниках, за допомогою яких це робиться, будуть "правильні".
Але що ж робити? За великим рахунком, основною хворобою нашого суспільства є розповсюджена віра у невмирущість державної системи освіти. Тоді як держава і освіта - несумісні речі. Освіта є функцією від суспільства, від народу. Держава як інститут управління може бути клієнтом і партнером, за певних умов - платником, але в ніякому разі не тим, хто "замовляє музику".
Якщо зникає автономія народної освіти і держава підпорядковує собі освіту в країні, перетворюючи її на елемент системи управління - суспільству такої країни раніше чи пізніше приходить кінець. Країна приречена, народ вимирає, або емігрує з країни, якщо у нього немає народної освіти. Бо держава - це штучне утворення, і воно не може "дати освіту" - воно може лише відібрати її у народу та поставити її на службу своїм інтересам.
Погляньмо в історію, для чого була створена і чим займалася державна освіта? Вона займалася формуванням "єдиної нації", або громадян-солдатів у геополітичних чи революційних інтересах держав-суперниць 18-20 століть. А сьогодні? Формування громадян - споживачів в інтересах глобального капіталізму і світових систем безпеки, які у 21-му столітті поглинають цілі народи і стирають з обличчя землі державні утворення.
Є історичний приклад, коли під час Першої Світової на одному зі з'їздів вчителів однієї з країн учасниць директор школи волав у приступі патріотизму - "якщо генерали скажуть, що двічі два п'ять, будемо тому вчити". Чим по суті це відрізняється від публікацій наших науковців від освіти та виступів на з'їздах у підтримку чергових державних концепцій чи програм розвитку? Взяти хоча б з'їзд вчителів з ухвалення "Доктрини розвитку освіти" 2002 року Л.Кучми.
Джеймс Тулі у роботі "Освіта без держави" (James Tooley "Education Without the State"), показав, що в Англії початку і середини 19-го століття рівень писемності був вищим до того, як школи були націоналізовані і введена загальна освіта. Лобісти шантажували парламент загрозами війни з Францією та Німеччиною, де такі школи вже відкрилися. Але ці дані приховуються, бо це не вигідно державам, що захищають свої якщо не монополії, то домінуючі позиції в наданні ліцензій на освіту.
Не важко провести такі дослідження прихованого навчального плану, але майже неможливо їх опублікувати. Але потрібно відкрити очі батькам і показати - чому насправді вчать їхніх дітей? На яку дитину розрахована така програма? На життя у якому суспільстві вона орієнтована? Які якості вона покликана розвивати і яким чином вона це робить? Як наслідки цієї програми відбиваються на здоров'ї дітей і на усьому подальшому житті людини? Наскільки адекватні ці методи сучасним даним про суспільство, про людину, про індивідуальні відмінності, особливості здоров'я дітей шкільного віку?
Ніде ви не знайдете серйозних публікацій про класно-урочну систему, або краще сказати - класно-предметну технологію готових відповідей. Академічні та "ВАКівські" видання цього не опублікують зі зрозумілих причин. Аналітики, яку би читала зацікавлена освітніми проблемами публіка, у нас в країні немає. Для журналістики та Інтернет видань ця тема "занадто абстрактна" - вона не містить скандальних фактів, розслідувань. А тим часом педагогіка готових відповідей руйнує і вбиває людяність в нас, наших дітях та онуках. | | 2010-03-09 | Автор: Юрій Луковенко | http://www.eu-edu.org/ | |
Віповідальність за зміст публікації несуть їх автори, думка редакції сайту "Освітній портал" може не співпадати з думкою авторів публікації.
Увага! Ви можете обговорити матеріали цього розділу в форумі
або запропонувати власний матеріал для розміщення на сайті. Для отримання статей поштою Ви маєте зареєструватись
та налаштувати параметри розсилки в персональному акаунті. | |
