реєстрація

Новини освіти та науки в Україні та світі

[ русский ] Лише одночасна підготовка суспільства в розширеному інклюзивному просторі сприятиме соціалізації дітей, - психолог

Харківський психотерапевт Тетяна Крайнова — про необхідність розширення соціального простору.

Психотерапевт Тетяна Крайнова темою інклюзії займається багато років. Завдяки її ініціативі в Харкові відбуваються майданчики розуміння, де зустрічаються фахівці, від яких залежить впровадження інклюзії в суспільство. Вона стверджує — багато педагогів перелякані і навіть на межі звільнення, а суспільство загалом не можна засуджувати через неготовність до таких змін, його просто потрібно зрозуміти і дати можливість підготуватися. Ще Тетяна Іванівна — активний захисник дитячої гри. Вона стверджує — в інклюзивній освіті без ігор аж ніяк, а навчання в ігровій формі — це зовсім не гра. Тому наша розмова була не лише про гучну тему інклюзивної освіти, а й про право дитини на спонтанну гру.

— Тетяно Іванівно, я звернула на вас увагу на харківському форумі «Вчимося жити разом», який було присвячено інклюзивній освіті («День» писав про нього в матеріалі «Бути нетолерантним сьогодні вже ненормально»). Ви не брали участі в панельній дискусії, але попросили слова, звернулися до залу і спікерів, мовляв, цілий день усі говорять про інклюзивну освіту, але ніхто не пригадав про гру, про її вплив на розвиток дитини та її подальшу долю.

— Що таке жива дитяча гра? Це коли щось виникає спонтанно. У нас у соціальному центрі «Сім’я» є група «Життя як щастя» для літніх людей. Як вони вміють грати! Грати, живучи, у них гра вплетена в життя, в живе спілкування як непомітна канва. Вони не переходять на гру спеціально. Вони живуть у цьому! На жаль, сучасне покоління це втрачає. Діти-аутисти, приміром, дуже добре грають. Але вони грають по-своєму. Це своєрідна гра. Ми багато працювали в цьому плані з такими дітьми. Але, на жаль, гра жива, дитяча, така, якою вона є в своєму природному вигляді, нині зникає.

— Чи є в сучасній шкільній програмі місце для ігор?

— Нещодавно у нас був так званий майданчик розуміння. Тут зустрілися викладачі інклюзивної школи, викладачі центрів для дітей з обмеженими можливостями, незрячих дітей, дитячих садків. Я навіть не запитувала про гру. Я запитувала в них, чи є час спілкуватися в школярів. Вони відповіли, що практично немає. Перерви вистачає, аби сходити в туалет, поїсти і трішки розім’ятися, просто побути в русі. Адже для того, щоб гра розпочалася, потрібен захищений простір, аби ніхто дитину не смикав. Дитина навіть не встигає фізіологічно переключитися на гру. Я сподіваюся, що є такі викладачі, які на продовженому дні знаходять для дітей час для гри. Тому що жива дитяча гра включає всі частини мозку одночасно. Жодна дія в житті дитини більше так не консолідує, не виводить на найвищий рівень всю працю батьків, яку для цього було прикладено. Дорослі люди замінили живу дитячу гру на навчання в ігровій формі. Але навчання в ігровій формі — це не є гра.

— Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу з групами, в які ви поступово вводите дітей з обмеженими можливостями.

— Особливі дітки, наприклад з ДЦП, можуть грати, але руками, а ноги їм надають специфічний діапазон для ігор. І в цьому плані дуже важливо, аби вони зустрілися з дітьми, які можуть допомогти. Але обидва «табори», обидві групи, що зближуються, мають бути підготовлені. Тому ми спочатку беремо групу і спостерігаємо за нею. У ній мають обов’язково бути діти, які мають такий досвід спілкування з людьми з обмеженими можливостями. Тому що є дітки, які придивляються, є такі, які лякаються і починають плакати. Наше завдання так підготувати цю групу, аби її й саму не було травмовано, і вона здобула користь від цієї зустрічі. З другого боку, ми починаємо індивідуально працювати з дітками. Ці дві групи йдуть паралельно, програма схожа. Тому, коли вони зустрічаються, дитині, яка входить до групи, вже багато відомо. Після цієї зустрічі починається саме інклюзивний розвиток. Вхід дитини в групу одразу її змінює, діти починають гратися в інклюзивному взаємно-зміненому просторі.

«СУСПІЛЬСТВО ТРЕБА НЕ ЗАСУДИТИ, А ЗРОЗУМІТИ І ПОЧЕКАТИ»

— Тобто, якщо подивитися глобально, то і суспільство загалом має бути підготовленим до сприйняття інклюзії?

— Це питання в десятку! Без цього ніяк. Треба, аби в суспільства була можливість підготуватися. Готовність суспільства — це обов’язкове розширення соціального простору. А то воно звузилося до рівня інклюзивної освіти. У нас кілька майданчиків розуміння відбуваються у школах області та міста. І вони перелякані! На камеру вони говорять, що всіх сил докладають, але і батьки, і діти — вони одні перший удар приймають. Тому потрібна лише одночасна підготовка суспільства в розширеному інклюзивному просторі. Не можна закип’ятити каструльку наполовину. Наприклад, у селищі Старий Салтів у нас утворилося співтовариство — це найперший у моєму досвіді варіант розширеного інклюзивного простору. У місті нам це не вдалося зробити, тому що тут медицина та інші потрібні структури — самі по собі, дуже далеко. А ми маємо бути єдині! Ось ми покликали на форум «Вчимося жити разом» батьків, які просили допомоги, приходити до нас. Ви думає, хтось прийшов? Жодної людини не прийшло! Прийшли лише представники освіти і соціальних структур. Медиків ми запрошували, але ніхто не прийшов, дуже важкі на підйом.

— Ви багато спілкуєтеся з педагогами. Чи готові вони до інклюзивної освіти?

— Я не можу за них говорити. Але знаю, що Харків давно активно готується до впровадження інклюзивної освіти, проводяться курси для педагогів. Але на них багато хто намагається не потрапити. Я знаю одного психолога, яка «хворіла» два тижні, аби її не забрали на ці курси. Потім у неї розпочалася відпустка, і вона уникла їх, а замість неї на них пішов учитель іноземної мови, тому що нікому було піти. Однозначно, людям страшнувато. У приватних розмовах вчителі говорили про звільнення, якщо в їхньому класі з’явиться така дитина.

ЗАХИСНИЙ БАР’ЄР

— Так можливо, шкільному психологові, який боїться чи не хоче працювати з дітьми, що мають особливі потреби, треба звільнитися? (це запитання від В’ячеслава Федоркова із ГО «Ми небайдужі», який приєднався до нашої розмови).

— Я не дивилася б так категорично. Як є три категорії дітей, що по-різному сприймають дітей з особливими потребами, так є і три категорії дорослих. Одні готові до цього, друга частина — не проти, але поки що не наважуються, а якщо вони пересилять себе, то можуть нашкодити дитині. Тому їм треба перечекати, вони потім зважаться на ці курси. Є ті, які просто підуть, і дуже добре. Тому що вони не зможуть працювати. У кожної людини є такий захисний бар’єр. І ми не можемо вчителям говорити: ти повинен, ти зобов’язаний. Вони можуть зламатися, якщо вони будуть через силу. Навіть можуть нашкодити дитині. Нам потрібно бути толерантними до здібностей як дітей, так і дорослих йти на такі контакти.

Я багато зустрічала на форумі «Вчимося жити разом» вартого осуду. Мовляв, «ось у Європі люди такі добрі, вони такі молодці, вони так приймають інвалідів, вони не бояться, а в нас такі злі». Я не спостерігала злості у наших людей. Я як психотерапевт, який здобув європейську освіту, шість років провчившись у німецьких фахівців, зауважила, що в європейців є ось ця безпечна межа між ними й іншими людьми. Вони дуже доброзичливі, вони відкриті, але вони тримають межу. Ми попервах просто відпочивали там, ми почувалися так безпечно при цьому захисному кордоні. А в нашій ментальності цієї межі немає. Наприклад, одна з моїх пацієнток сказала: «Ви знаєте, якщо сидить інвалід, я потім не сяду на його місце, навіть якщо буду дуже втомлена, воно буде порожнім». Їй здавалося, що якщо вона сяде на це місце, то в неї ноги віднімуться. Тобто ми настільки це все впускаємо в себе, у свій власний світ, що дитина, яке бачить, що ніжки у когось не йдуть, може заплакати від того, що в неї ніжка заболіла. Через страх.

— А як тоді підготувати наше суспільство до інклюзії?

— Передусім — зрозуміти це суспільство. Не засудити, а зрозуміти, що людина поки що не готова. Якщо ми її змушуватимемо, засуджуватимемо, апелюватимемо до її сумління — діла не буде. Буде лише шкода. У суспільстві мають знайтися люди, які першими підуть, завдяки своїй натурі чи життєвому досвіду. А ось ті, які поки що не можуть, почнуть придивлятися, як це роблять інші. Користь людей, які йдуть на контакт з людьми з обмеженими можливостями, величезна, неймовірна. Це те, що я виявила на практиці і про що я пишу наукову статтю. Також хочу відзначити нашу роботу з дітьми-переселенцями з модульного містечка. Вони теж потребують інклюзивного простору, тому що три роки живуть у неприродних умовах, у замкнутих модулях. Є родина Чуріних, які мешкають у маленькому вагончику, і ось нещодавно у них народилася десята дитина. Я дуже зраділа, що на форумі, крім дітей з обмеженими можливостями, були і діти ВПО.

На завершення хочу ще раз наголосити — інклюзія стосується взагалі всіх дітей. Вона відрізняється від простої інтеграції в суспільство. При інтеграції суспільство просто приймає і не змінюється. Коли ми приймаємо дітей, то, на мій погляд, усі діти потребують інклюзивного сприйняття. А що означає інклюзивно сприймати? Самим змінитися! Це дуже важко. Тому мозок починає по-іншому працювати, дорослі дуже втомлюються, почуваються виснаженими. Тому що один рівень психічної організації повинен перейти на іншій, але водночас збережеться дорослий рівень психічної організації. Це в жодному разі не уподібнення до дитини і повне розчинення в ній. Це дует дорослих здібностей і дитячих — це найвищий пілотаж, це найвищий рівень психічного розвитку. Тому що саме ним наділені всі геніальні, талановиті люди. Вони як ніхто інший можуть від душі пожартувати зі своїми дітьми і погратися.

P.S. Дякую за допомогу в організації інтерв’ю соціальному центру «Сім’я», який відкрили в Харкові, завдяки співпраці з німецьким товариством міжнародної співпраці GIZ.

Людмила Лутицька, Харків

06.12.2017 19:03, за матеріалами: Інвак Інфо

Інші новини рубрики "Освіта та наука в Україні"

ОГОЛОШЕНО КОНКУРС В УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ ПРОЕКТ

До 18.00 16 вересня триває збір заявок для участі у проекті «Інноваційний університет і лідерство. Фаза IV: комунікаційні стратегії та відносини університет-школа». Мета проекту – підготовка двох груп академічних лідерів, що мають бажання та здатні впроваджувати сучасні комунікаційні технології в практики української...Докладно

16.08.2018 23:47

Диплом для галочки або українська іновація вищої освіти

Українські студенти XXI століття, чомусь, обирають спеціальності, які відповідають професіями дев'ятнадцятого і двадцятого століть. Диплом для галочки або українська іновація вищої освіти П'ятдесят років тому людина йшла в університет за професією на все життя. Однак сьогодні знання застарівають набагато швидше, ніж...Докладно

13.08.2018 15:39

Харківщина - лідер в Україні щодо охоплення учнів дошкільною освітою

За останні 3 роки додатково у регіоні були відкрити майже 5 тисяч місць у дошкільних навчальних закладах. Про це в ефірі програми "Відзеркалення" повідомив заступник голови ХОДА Анатолій Бабічев. "У 90-ті роки через один закривалися дошкільні навчальні заклади, у тому числі, у місті Харків. Мабуть, років 4, як ми...Докладно

25.07.2018 23:53

Експерт: Слід розглядати вищу освіту як інвестицію в себе

ступаючи з низькими балами, можна потрапити до закладів з низьким рівнем навчання. Як наслідок, так можна отримати невидимий бар’єр, вище якого неможливо буде стрибнути. Про це в ефірі інформаційно-аналітичного проекту «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі ZIK говорив директор аналітичного центру CEDOS Єгор Стадний. «Хоч...Докладно

25.07.2018 23:51

“Таких коштів освіта раніше не мала”, – Микула про ремонт закладів освіти

У вівторок, 24 липня, відбулася щотижнева оперативна нарада в міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа. Зокрема, під час оперативки розглянули питання про поточний ремонт у закладах освіти міста, повідомляє WestNews. «Із 89-ми закладів освіти в місті Івано-Франківська – у 56-ти виконують капітальні...Докладно

25.07.2018 23:51

Найважливіше, що батьки можуть дати дітям, – розуміння цінностей і добру освіту

Чотири покоління моєї родини живуть під одним дахом у триповерховому львівському будинку. Це мої діти, ми з чоловіком, мої батьки і 93-річна бабуся. Спільне життя з родичами – це наше з чоловіком рішення. Діти заохочують бабцю до життя. Щоразу з ними вона говорить про одне і те ж, але ті кілька хвилин розмови дають їй багато...Докладно

25.07.2018 23:50

Більше новин рубрики "Освіта та наука в Україні"

Новини інших рубрик

Більше новин