Епідемія плагіату. Як виробити імунітет?

На консультацію до мене прийшла студентка-заочниця і принесла майже готову дипломну роботу. Як же я була здивована, коли побачила, що "опус" дівчини складався цілковито з моїх власних наукових статей, опублікованих два-три роки тому. Після гнівних професорських монологів і нотацій на кшталт того, що плагіат - дуже погано, і що перекладається це слово з латини на українську як викрадення, настав час обурюватися студентці. Вона, майже не збентежена, пояснила мені, що й не думала викрадати чужий текст і думки, а чесно заплатила за дипломну роботу одній із комерційних фірм, які займаються виготовленням рефератів, курсових, бакалаврських, кандидатських і докторських. "А що, ніби ви не знаєте, вони ж на кожному кроці… Самі пишуть лише ті, у кого грошей нема… Або ботани якісь", - останній камінець був у мій город. (Пояснюю для тих, хто ще не досконало знає студентський сленг - "ботан" або "ботанік" - людина, яка вчиться, сама виконує шкільні завдання, самостійно пише наукові роботи у вищих навчальних закладах. Зазвичай вживається в іронічному плані).

Єдине, у чому мала рацію дипломниця, так це у тому, що так робить, на жаль, певна - і зовсім немала - частина школярів, студентів і навіть кандидатів та докторів наук. Одні "чесно" купують собі наукові роботи, інші - нечесно списують у колег. Різниця лише у тому, що сивочолий професор добре розуміє: плагіат коли й не карається за законом, то принаймні не схвалюється у колі науковців. А от прийдешнє покоління не знає і цього.

Справді, нащо "ботанитися", якщо за порівняно невеликі гроші можна купити будь-яку наукову роботу "під ключ"? Грамотно, чисто, акуратно, вчасно. Таким чином, зберігся час, сили, та ще й оцінку позитивну отримав або вчений ступінь доктора наук.

Тому й бізнес у "продавців" йде добре. Розвішані на стовпах оголошення, тітоньки з маленькими папірцями про послуги з написання кандидатських і докторських, які стоять біля кожного з корпусів інститутів та університетів - це забави дилетантів. Більш високий рівень - адресна розсилка. Так, моєму синові і кільком його друзям, студентам університету, запрошення до фірм, які спеціалізуються на виготовленні наукових праць, надходять на поштову скриньку та електронну адресу. Тобто вже не просто розкидають "продавці" свої об'яви, а підходять диференційовано. Отже, мають адреси потенційних "покупців".

Цікаво, аспірантам і докторантам вищих навчальних закладів теж приходять такі запрошення на домашню адресу? Тоді виникає запитання, як потрапляють ці адреси в арсенал фірм? І взагалі, хто займається таким бізнесом? Що написано у статуті цих фірм, тобто якою діяльністю вони мають займатися? Які звіти носять у податкову та інші контролюючи організації?

Авторові цих рядків не вдалося поспілкуватися з тими, хто володіє таким фірмами. Певно, що керівництво не афішує себе. І у книжці "Золоті сторінки" немає ні їхньої адреси, ні номерів телефонів. Принаймні поки що немає. Але несподівано я вийшла на безпосереднього виконавця наукових праць "під ключ" - давню знайому, з якою навчалася ще в аспірантурі.

Талановита жінка, кандидат філологічних наук, назвемо її Оксаною, нині працює в одному з музеїв у великому місті на сході України. Пише курсові і дипломні для сучасних "митрофанушек" ще з 1995 року.

- А що було робити? Двоє дітей, зарплата мізерна, та й ту місяцями не платили. Попросили написати дипломну роботу - отримала непогану суму. Потім більше як 70 відсотків кандидатської написала начальниці, заробила профспілкову путівку з дітьми в санаторій. А там пішло-поїхало, - розповідає вона. - Гидко, соромно, але жити на щось же треба.

- А твоя докторська як? - питаю.

- І кандидатська, і чернетки до докторської - все пішло на продаж. Це тепер беруть чиїсь роботи і перепродують їх кілька разів у різні вузи і до різних викладачів, а кілька років тому цінувалася лише оригінальна робота.

До речі, старша донька моєї приятельки - студентка-відмінниця одного зі столичних вузів - теж пише курсові для одногрупників. І до мами по гроші майже не звертається.

Оксана розповіла, що роботи "на замовлення" пишуть не лише музейні працівники і кваліфіковані досвідчені бібліотекарі, а й наукові працівники, кандидати наук. Отримують невеликі гроші, але жити на них можна.

Отак і живемо. Одна частина суспільства продає свій час, талант, сили, майстерність, творчі здібності і знання за копійки. Інша ж купує курсові роботи, дипломи приватних, а іноді й престижних державних вузів, кандидатські і докторські, монографії і наукові праці, а потім часто керує тими, хто писав їм контрольні ще на студентській лаві.

Міністерство освіти України у вересні 2007 р. видало суворе попередження про припинення цієї діяльності. Ну то й що? Хтось злякався? Важко у це повірити, адже на кожному стовпі маячать оголошення "Реферати, дипломні, докторські". Та ще й пропонують купити вже готові роботи у студентів та аспірантів.

Чи є вихід? Думаю, що так. У суспільстві потрібно виробити імунітет проти плагіату. Для цього можна спробувати припинити - не на папері, а насправді - діяльність фірм із продажу курсових et cetera. Щоб не виникало навіть спокуси. Потрібно підвищити заробітну плату вченим, викладачам, працівникам музеїв, бібліотек, аби не принижувати талановитих людей копійками і не змушувати їх йти "на панель" для продажу власних знань. Уже була пропозиція створити електронний банк усіх праць, що захищаються в Україні, і за його даними знаходити списані роботи - від реферату до докторської. Так, це має спрацювати. Проте що робити з безцеремонним "запозиченням" ідей.

Нарешті, треба просто пояснювати школярам і студентам, та навіть й аспірантам, що плагіат ганьбить.

Дивує лише, чому це питання не порушили депутати Верховної Ради та різних обласних і місцевих Рад. Ті, хто презентує себе як "честь, гідність, совість" - що там іще? - нації. Невже не бачать цієї хвороби, яка буквально косить суспільство? Чи хтось із них уже "захворів" на плагіат і не хоче привертати увагу до такої ганебної хвороби?

Коли я виклала ці думки перед студентською аудиторією, піднявся студент і сказав: "А кому це заважає? Всім добре - одні платять гроші, а інші - заробляють. До чого тут наука?" І курс мовчки підтримав ще одного "бацилоносія" хвороби, від якої у нас поки що не виробився імунітет.

Алла Бойко, доктор філологічних наук,
професор Інституту журналістики
Київського національного
університету ім.Тараса Шевченка,
джерело:"Дзеркало тижня"

Попередня сторінка розділу: Статті