Реалії вищої освіти

Моя викладацька доля склалася так, що довелося працювати і в державному вищому навчальному закладі, і у приватних ВНЗ. Саме зі студентами одного з них у мене відбулася розмова, яка згадалася у зв'язку з розпочатою газетою "День" дискусією про державну і приватну вищу освіту (статті Юрія Іванова і Георгія Касьянова в "Дні" від 2 червня 2000 р. ).

Тоді я поскаржився співрозмовникам, що помилявся, сподіваючись побачити в них - тих, хто сам платить за навчання, - приклад студентської старанності. Відповідь приголомшила своєю відвертістю, яка межувала з цинізмом: "А навіщо це нам? Адже за навчання платимо не ми, а наші батьки або спонсори. А нас звідси все одно не виженуть: адже "вони" зацікавлені в нас більше, ніж ми в "них". Мої юні співрозмовники зі снайперською точністю визначили одну з проблем нашої вищої школи. На жаль, саме її обговорення старанно уникають (свідомо або підсвідомо) прихильники платної вищої освіти.

Йдеться про формування мотивації до навчання, про стимулювання студентів. Маються на увазі не особисті симпатії, а чинники, які органічно закладені в самій системі вищої освіти. З цього погляду становище студентів державних і приватних учбових закладів не тільки різне, але й діаметрально протилежне. У студентів державних ВНЗ є певні позитивні стимули: стипендія, яка при всій її мізерності є все ж таки добавкою до студентського бюджету, пільги при отриманні призначень на роботу (там, де цей інститут ще зберігся) і тому подібне. Студенти приватних закладів на жодну з цих пільг не можуть розраховувати, вони позбавлені позитивних стимулів до навчання.

Над студентами державних ВНЗ тяжіють негативні стимули, аж до відрахування з інституту або університету. В приватних ВНЗ, як слушно нагадали мені студенти, керівництво і викладачі зацікавлені у збереженні контингенту платників і пильно оберігають їх від неприємностей. Георгій Касьянов у своїй статті розказує про ситуацію, коли "ректор вимагає від викладачів "зваженого" ставлення до студентів-платників", і зазначає: "Це його особиста справа і недалекоглядність". Ні, шановний опоненте, це зовсім не особиста справа, а злочин, причому, може, й не тільки моральний.

Не винятком є випадки, коли аналогічну "зваженість", "поблажливість" виявляють члени приймальних комісій щодо абітурієнтів, розглядаючи їх у першу чергу як потенційних платників і лише в останню - як майбутніх студентів. Через це "рівень" вимог під час вступу до приватного інституту помітно відрізняється від вимог державного ВНЗ.

Отже, в системі приватної вищої освіти практично відсутні дієві механізми (як позитивні, так і негативні) регулювання, вплив на студентів, не діють чинники формування у них мотивації до успішного навчання, властиві державним закладам. Створюється атмосфера безвідповідальності, самопливу, в якій стає неможливою повна реалізація творчого потенціалу значної частини студентів, відкривається шлях до панування сірості й посередності. Викладачі, які працюють у ВНЗ, де спільно вчаться студенти за держзамовленням і за контрактами, вважають, що останні значно поступаються і за оцінками, і за участю в науковій роботі, і в громадській активності. Було б цікаво порівняти за цими критеріями три категорії студентів: тих, хто вчиться за держзамовленням; тих, хто вчиться за контрактом у державних ВНЗ; студентів приватних інститутів. Таке соціологічне дослідження, здійснити яке під силу тільки Міністерству освіти і науки, багато на що відкрило б очі.

Кажучи це, я не заперечую, що серед контрактників і студентів приватних закладів є талановиті, обдаровані особи, сам знайомий з деякими з них, але переконаний, що це швидше щасливі винятки на досить непривабливому фоні, а винятки, як відомо, тільки підтверджують правило.

Виникає питання: чи варто систему, якій властиві серйозні вади, універсально поширювати, як пропонує Г. Касьянов, висловлюючись на користь "суцільної платної освіти" в майбутньому? Чи не обернеться ця "суцільна платність" суцільною сірістю - спочатку студентів, а потім і випускників?!

Прихильники платної освіти посилаються на "зарубіжний досвід", на приклади "цивілізованих" країн - тобто країн з ринковою економікою. Прищеплюється думка, що універсальне запозичення такого досвіду у вищій освіті вилікує всі її хвороби. Ринок звеличується, мало не боготвориться, і свого апофеозу таке обожнювання досягає в тому фрагменті статті Г. Касьянова, де автор розглядає вищу освіту як "ринкову інвестицію": "Віддаючи гроші за отримання певного комплексу знань і практичних спеціалізованих навичок, ви отримуєте капітал... " А ми, наївні, вважали, що вища освіта - це процес духовної творчості вищого сорту, формування високорозвиненої особистості з властивими їй гуманізмом, обізнаністю, інтелігентністю. А виявляється, все набагато простіше - "інвестиція".

Досвід розвинених країн (у яких, нагадаємо, вища освіта не є "суцільно платною") не може бути повністю використаний в Україні у зв'язку з істотними обмеженнями. І перше з них полягає в тому, що протягом 1990-х років середній дохід на душу населення скоротився приблизно в чотири рази, і за цим показником Україна поступається рівню розвинених європейських країн майже в 40 разів. Ніхто не наважиться зараз передбачити, коли ж Україна подолає (і чи подолає взагалі?) це відставання. Дилема проста: або покласти на плечі доведеної до убогості переважної більшості населення витрати на вищу освіту, які дедалі зростають, або ж просто відлучити значні верстви населення від вищої освіти. Ярослав Болюбаш у коментарі до дискусії влучно відзначив, що прагнення зробити все можливе і неможливе (!), щоб дати дітям освіту, - типова риса українського менталітету. В умовах зубожіння переважної більшості населення ці риси менталітету можуть спонукати до масового продажу селянами своїх будинків і худоби, до непомірної боргової кабали, до остаточного знекровлення значної частини трудового народу.

І ще одне. В сучасних розвинених країнах формування ринкових відносин відбувалося поступово, вони набували все більш цивілізованих форм, і це сприймалося суспільством, у тому числі і менш забезпеченими верствами населення, як рух уперед. У нас же, де протягом багатьох десятиріч вища освіта, як і багато інших соціальних послуг, надавалася за рахунок держави, впровадження ринкових реформ супроводжується кроком назад у соціальній сфері. Можна навести чимало аргументів, але батьки і діди, які здобували вищу освіту за рахунок держави, у своїй ментальності ніколи не сприйматимуть як справедливе те, що вони вимушені витрачати чималі засоби на освіту дітей і онуків. Це не сприятиме зміцненню соціальної злагоди в країні.

Про те, як зважено потрібно підходити до запозичення досвіду інших країн, свідчать проблеми, що виникають у зв'язку з експериментом з упровадження державних кредитів на отримання вищої освіти, який планують почати наступного року. Експеримент міг би бути прийнятним, якби кредити були більш-менш доступними. Зараз же пропонують тільки 250 таких кредитів. Це всього по 10 на кожну область України. Значить, навіть не в кожному районі і місті опиниться хоча б один щасливчик, який їх отримає. Хіба це вирішення проблеми?

Хто реально має шанси отримати кредит: діти комбайнерів, шахтарів, залізничників, рядових учителів, чи діточки зарозумілих чиновників різного рівня? В документах усе може бути добре, але неважко уявити, скільки буде претензій, скарг, службових розслідувань з приводу розподілу кредитів. Таким чином дуже легко, пробачте за каламбур, дискредитувати кредити, хоча сама ця ідея, але при іншому втіленні, заслуговує на увагу.

Ці сумніви і роздуми не означають заклику до тотального знищення приватної освіти. В тактичному плані суспільству вона потрібна, але за умови посилення державного і суспільного контролю за його діяльністю. А в стратегії розвитку освіти необхідний курс не на згортання державної освіти, а на його зміцнення і відновлення в перспективі його ролі і авторитету.

Переклад статті
Костянтина Жолковського,
"Реалии высшего образования",
джерело: "День",
№107, п'ятниця, 16 червня 2000

Попередня сторінка розділу: Статті