Наука у вищих навчальних закладах

Проблемні питання університетської науки вже обговорювались на Міжгалузевій нараді з питань розвитку науки у вищих навчальних закладах у грудні 2006 року, за результатами якої було розроблено і затверджено Державну цільову науково-технічну та соціальну програму "Наука в університетах" на 2008-2012 роки.

Проблем у нашої університетської науки є чимало. Зупинюся на окремих з них - найгостріших і тих, які потребують негайного вирішення.

По-перше, це забезпечення доступу до паперових та електронних наукових видань, різноманітних баз даних та створення разом з Вищою атестаційною комісією електронних версій наукових фахових видань.

Тому доручаю керівникам вищих навчальних закладів, спільно з департаментами науково-технологічного розвитку, економіки та фінансування:

• провести роботу з пошуку джерел фінансування відповідних програм;
• вжити термінових заходів щодо комп'ютеризації бібліотек;
• поліпшити забезпечення інформаційних потреб навчальних закладів.

По-друге, фінансування закупівлі сучасних приладів для вищих навчальних закладів, де є сформовані ефективні наукові школи.

Гроші на це ми знайдемо, і вже в цьому році. Заявки на конкурс "дорогих" приладів прошу подавати до кінця квітня. Сподіваюсь, до того часу парламент ухвалить запропоновані нами поправки до бюджету, що передбачають кошти на купівлю обладнання.

Наголошу: фінансувати на конкурсних засадах будемо не університети в цілому, а конкретний проект, вченого чи лабораторію, які мають міжнародне або загальнонаціональне визнання і спроможні отримати вагомі наукові здобутки.

Не треба також забувати і про можливість створення центрів колективного користування науковим обладнанням. Унікальне наукове обладнання та прилади, які є в таких центрах, дадуть змогу університетам долучитися до престижних програм міжнародних інституцій.

По-третє, підтримка вчених, які публікуються у наукових виданнях із високим рейтингом.

Проблемою для таких публікацій є суворість зовнішньої експертизи. Як наслідок, наші вчені опублікували 2006 року в реферованих міжнародних журналах лише 4 тис. статей з природничих і технічних наук (учені Великої Британії - понад 96,5 тис., Росії - 23 тис., Польщі - майже 17 тис., Ізраїлю - 14 тис.). І зовсім катастрофічною є ситуація з публікаціями в галузі соціогуманітарних наук - таких було лише 66! Весь інший масив публікацій ішов тут у різних українських чи СНД-івських "записках" і "вісниках", які інколи не мають навіть англомовних резюме. Отже, світ часто елементарно не знає про те, що роблять українські науковці. Але ж у нас є наукові роботи, що можуть отримати міжнародне визнання.

Тому треба максимально сприяти вирішенню цього питання, сприяти публікаціям наших вчених у часописах з високим імпакт-фактором. Для цього міністерство планує започаткувати з наступного року спеціальну програму, яка спонукає й українські наукові видання постійно підвищувати свій рейтинг.

Підготовка кадрів вищої кваліфікації

Окремої уваги також потребує питання атестації науково-педагогічних кадрів.

За багаторічну практику присвоєння вчених звань ми звикли до того, що для здобуття вченого звання доцента кандидатові наук треба написати декілька методичних вказівок, а звання професора докторові наук присвоюється майже автоматично.

Такий підхід призвів до певної девальвації цих звань, хоча за визначенням вони мають свідчити про найвищий рівень викладацької та методичної майстерності. І якщо кількість атестаційних справ, які розглянуло міністерство у 2007 році, перейшла за 2,5 тис., то це зовсім не є показником якості цього процесу. Стало звичним присвоєння вчених звань з приставкою "як виняток".

У цій проблемі треба шукати рішення тільки в двох напрямах: розробці справді об'єктивних критеріїв права на присвоєння вченого звання з поданням до розгляду атестаційною комісією як мінімум одного підручника чи навчального посібника державною мовою і мінімізації будь яких винятків. Все це має знайти відображення у відповідному Положенні.

Не менше у нас проблем із підготовкою кандидатів і докторів наук як одного із основних шляхів поповнення та оновлення наукового та викладацького складу вищого навчального закладу.

І хоча ефективність діяльності аспірантури і докторантури за останні три роки зросла з 18 до 24 відсотків, результати цієї роботи не влаштовують ні за кількістю, ні за якістю.

Є декілька шляхів вирішення цієї проблеми. У першу чергу, це:

• підвищення якості підготовки кандидатів і докторів наук за рахунок оновлення змісту та вдосконалення форм їх підготовки з посиленням відповідальності наукових керівників і консультантів;
• забезпечення взаємозв'язку підготовки кандидатів і докторів наук з бюджетними і договірними науковими дослідженнями;
• збільшення терміну навчання аспірантів до 4 років й перетворення аспірантури на повноцінний аналог graduate school.

Водночас хочу нагадати, що одним з ключових зобов'язань України щодо Болонського процесу є перехід на ступеневу вищу освіту з підготовкою на останній ступені доктора філософії (PhD).

Вже сьогодні і законодавство України, і низка міжнародних угод закріпили відповідність ступенів доктора філософії, що надаються уповноваженими університетами на Заході, і нашого кандидата наук. Але помилкою було б просто перейменувати наших кандидатів на "докторів".

Очевидно, в дальшій перспективі й система підготовки кандидата (доктора філософії), й правила захисту мусять бути приведені у відповідність до міжнародних стандартів. Але ці реформи потребують зваженості. А надання всім університетам права присуджувати науковий ступінь може в наших умовах призвести до розмивання критеріїв наукової праці.

Окреме питання - що робити з нашим сьогоднішнім ступенем доктора наук. Взагалі кажучи, його наявність не суперечить Болонській декларації, яка вітає ідею неперервного наукового вдосконалення.

Хочу спеціально наголосити: питання назв ступенів у майбутньому аж ніяк не є першочерговим. Важливий їхній зміст. А назви буде усталено внаслідок обговорення в рамках самого академічного середовища.

Але для здійснення таких кроків має бути створено декілька передумов, зокрема необхідно виробити прості і зрозумілі механізми безперервного контролю та самоконтролю проведення реформ, а також забезпечити належний рівень їх фінансування, насамперед через "експериментальні майданчики" на рівні кількох провідних університетів.

Доповідь Міністра освіти і науки
на підсумковій колегії МОН України
"Вища освіта України - європейський
вимір: стан, проблеми, перспективи"
(21 березня 2008 року, м. Київ),
джерело: офіційний сайт МОН України

Попередня сторінка розділу: Статті